Я вірю в укріїнців

Андрій Парубій
Я вірю в українців
(написано напередодні помаранчевої революції)

Я не вірю в те, що Україна стане національною державою неминуче, що зовнішні та внутрішні обставини об'єктивно самі поведуть країну правильним шляхом. Я загалом не вірю в чудеса. Нічого не народжується з нічого. Усе є результатом важкої праці: енергія витісняє енергію, вакууму в політиці не існує.

Я не вірю в тих людей, котрих сьогодні називають українською елітою - адміністративною, військовою, науковою чи будь-якою іншою. Бо критерії означення еліти поставлені з ніг на голову. Високі ідейні, моральні й духовні цінності та мотивації, здатність до опору і прийняття рішень - нівельовані. Їх замінили майновий та соціальний статус людини. Я не вірю, що крамарі та чиновники здатні бути елітою.

Я не вірю в політичні партії та громадські інституції, які в гонитві за владою і багатством (пріоритетні цінності сьогоднішнього суспільстві) забувають про людей, інтереси яких повинні відстоювати. Боротьба за ринки та перерозподіл майна стали основною мотивацією більшості українських політичних партій, створених або на основі бізнесових кланів або з метою обслуговування бізнесових груп. Альтернативою є структури, що живуть на грантах з США або за кошти з Росії. Ідеологічна мотивація, яка мала б бути основою гуртування людей в політичні та громадські структури, знівельована. Матерія знову тріумфує...

Я не вірю у, так званий, народ України, у вигадану, ефемерну спільноту, яка за задумом, спільною має бути тільки тому, що її учасники проживають на території однієї держави. Якщо завтра мене доля занесе в Узбекистан, то це не означає, що я стану органічною частиною того суспільства тільки тому, що буду проживати на території даної держави. Я буду просто громадянином цієї держави. Народ України - це визначення, покликане нівелювати у нашій державі усе національне та українське. Напевно ніхто не сумнівається, що громадяни України кримсько-татарської національності відчувають себе насамперед кримо-татарами, а потім уже часткою народу України. Росіяни, угорці, румуни - відчувають себе передусім росіянами, угорцями та румунами, а вже потім, і то далеко не завжди, частиною народу України. Це закономірно, і я переконаний - ці нації мають майбутнє. Зате нас, українців, привчають ідентифікувати себе з ефемерним народом України, і забувати про свою національну приналежність.

Я не вірю в химери, віртуальні нації і безособових людей. У мене немає ненависті до угорців чи румун, я не маю ненависті до португальців, корейців чи північноамериканських індіанців. Кожна нація має богом їй дане право на свій шлях, на свою свободу. Але я дуже люблю Україну, я чую себе українцем. І я переконаний, що теж маю богом дане право на свій шлях і свою свободу.

Тому я вірю в Український народ, вірю в українців. Мені скажуть, що українці є добрі і погані. Я відповім: "Так, звичайно, як і в кожній нації". Зрештою, кожна людина має в собі багато і доброго і поганого. Але нація це щось набагато вище, ніж механічна сукупність індивідів. І кожен, хто цікавився проблемами етнопсихології, це розуміє. Згадуючи геніальне визначення Т. Г. Шевченка, що нація "це мертві, живі і ненароджені", ми можемо апелювати до наукових джерел. У сучасній європейській науці, починаючи від Юнга, вивчаються і глибоко аналізуються такі явища, як колективне підсвідоме, архетипи. Величезним досягненням науки вважається вивчення підсвідомого в людській психіці, але, на мою думку, ще більш визначним відкриттям є колективне підсвідоме. Це засвідчує, що певний тип спільноти має здатність проявляти себе як і єдиний цілісній організм, який має іншу якість, ніж механічна сукупність індивідів. Однакові візії, однакові психореакції на зовнішні подразники, зрештою, однакові мрії творять з атомарних, розрізнених одиниць спільноту з іншою, вищою якістю.

Я вірю в українців не тому, що мені подобається сьогоднішня держава з назвою Україна. Я вірю в Україну тому, що це щось набагато величніше, ніж просто географічне поняття. Можливо, ще незреалізоване та, без сумніву, з потужним і енергетичним потенціалом.

Я вірю в українців не тому, що мені імпонує багато з тих, які сьогодні як яничари розграбовують і державу, і свій народ. Я вірю в українців, бо це щось набагато більше, ніж зграя злодіїв і бандитів, котрі узурпували владу в державі. Адже проблема не в тому, що серед українців є злодії і бандити - у кожній нації вони є. Проблема в тому, що та шкала цінностей, яка нав'язана нашому суспільству - селекціонує злодіїв і бандитів, підносячи їх на найвищий щабель суспільної ієрархії. Україна дала світові безліч геніальних державних діячів, полководців, науковців. По них треба оцінювати українців. А стан, в якому опинилась держава і нація, пов'язаний з тим, що справжня національна еліта, яка по праву мала б стояти на вершині суспільної ієрархії та жертовно працювати в ім'я майбутнього нашої держави, нищилась і нищиться, усіма силами відсувається на узбіччя суспільних і політичних процесів держави. Суспільна ієрархія перевернута з ніг на голову. Тому народ дезорієнтований і зневірений. Тому держава у занепаді. Але цей стан не повинен бути визначальним в оцінці нації. Цей стан має бути гучним закликом до змін.

Я вірю в того українця, який не є і не хоче бути злодієм, хоч можливо і не є героєм, готовим стати на безкомпромісну боротьбу зі злом. Таких є найбільше. Я вірю в нього, бо протягом століть підневільного гніту, жорстокого нищення окупантами всього українського, попри найстрашніший у світі геноцид, штучні голодомори, масові репресії - він не зламався, не дав знівелювати свою людську і національну гідність. (Можливо в цьому його найбільший героїзм).

Я вірю в українця, котрий ненавидить нинішню владу і не любить сьогоднішню державу, але водночас бережно прикрашає вишиваним рушником портрет Шевченка у своїй світлиці, на Різдво співає коляду і старається, щоб на столі стояло, згідно з прадавньою традицією, дванадцять страв.

Я вірю в українця, який святково вбирає своє маля до першого причастя і вчить шанувати віру своїх батьків.

Я вірю в українця, який всупереч усім перепонам державних інституцій вміє працювати в поті чола, щоб забезпечити свою сім'ю і своїх дітей.

Я вірю в українця, якого дратує російська кримінальна музика у маршрутному таксі та на телебаченні.

Я вірю в українця, який не хоче відчувати себе людиною другого ґатунку.

Я вірю в українця, який не зважаючи на всі негаразди і труднощі, на весь жах і безлад навколо, твердо переконаний: що все це тимчасово, що все це минуще, який гостро відчуває існуючу несправедливість і, нехай таємно, усвідомлює, що ми, українці - велика нація, і вірить у велич України.

Нас таких багато, ми ще не організовані і структуризовані, але ми відчуваємо і впізнаємо один одного. Мені здається - секрет виходу України з економічної та державної кризи полягає зараз у тому, щоб усі ми спочатку усвідомили себе українцями - великою і могутньою спільнотою, а потім повірили в себе - повірили в українця. Самоусвідомлення та пробудження нації нагадує пробудження велетня, котрий був приспаний протягом століть.

Ми створили державу, але ми ще не розбудили націю. Форма, позбавлена змісту, не може бути тривалим, стабільним і продуктивним явищем.

Я переконаний, українська держава зможе стати потужною економічною структурою, коли буде розбудовуватись не групами нечистоплотних політиків, котрі можуть вдало або менш вдало маніпулювати розрізненими одиницями - під назвою - громадяни України. А тоді коли ці проблеми буде вирішувати українська нація, як самоусвідомлена і мотивована спільнота.

Розбудити національну гідність, національне самоусвідомлення - головне завдання на сьогоднішньому етапі.

Але спочатку кожен з нас повинен повірити. Повірити в себе, повірити в Україну. Повірити в нашу самобутність і неповторність. Повірити у високе призначення України.