Сьогодні, як і у всі роки Української незалежності, вибори мають набагато більше значення, аніж просто голосування за того чи іншого кандидата, за ту, чи іншу партію. Це в стабільних європейських державах вибори є змаганням соціальних і економічних програм, різних шляхів вдосконалення існуючої політичної системи. В Україні кожні вибори – боротьба за утвердження державності, боротьба за українську перспективу, зрештою, боротьба за Україну. Без сумніву – це наслідок довгого періоду бездержавності, надзвичайно важливого геополітичного становища України, а також і того факту, що до сьогодні залишається загроза самому існуванню Української держави. Політичне керівництво Російської Федерації, на жаль, не може змиритись з Україною як самостійною, незалежною державою. Безнадійно хворі імперським синдромом кремлівські лідери роблять усе можливе, щоб повернути під тотальний контроль як внутрішню, так і зовнішню політику України. І вибори Президента України 17 січня, насправді, це не просто вибори – це черговий етап українського державотворення, по суті – референдум за українську перспективу, за гідне майбутнє України і українців.
Для того, щоб зробити правильний вибір нам вкрай важливо проаналізувати, що в українській непростій історії ставало запорукою наших перемог, і, що було причиною наших поразок. Адже тільки в минулому столітті ми кілька разів проголошували незалежність і потім її втрачали.
Навіть поверхневий аналіз дає змогу зробити простий висновок – ми перемагали тоді, коли були єдиними і твердими у бажанні перемогти. А програвали тоді, коли були роздрібнені і деморалізовані противником. Згадаєм період Великої Руїни часів козаччини, чи українську отаманщину часів І світової війни, коли українські керманичі в боротьбі за булаву ставали під ворожі стяги. Коли ж ми були єдиними, чітко бачили мету і шлях до неї – ми здобували перемоги. Так було в 1991 році, коли ми домоглися української державності. А потім, коли наші лідери порозбігались по партійних "хуторах" ми мали довгі роки застою. Давайте згадаємо, коли почались наші новітні перемоги.
Без сумніву, тоді, коли в 2001 році на найвищій вершині України – Говерлі – державницькі сили об’єднались під проводом Ющенка в один український фронт. В 2002 році ми здобули найбільшу фракцію у Верховній Раді України, а в 2004 році ми виграли вирішальний бій у Києві на Майдані, і на сотнях майданів по всій Україні. Ми були єдині, ми вірили в нашу перемогу, чітко бачили ворога, знали свою мету і ми перемогли!
Без сумніву, ті, яких коробить сам факт існування Української держави відразу почали готувати реванш. Президент Росії Путін, котрий двічі вітав Януковича з обранням, сприйняв перемогу Ющенка, не тільки як найбільший геополітичний провал Москви, а й як особисту поразку. Вони зрозуміли в чому наша сила. Усі останні роки проводилась активна робота над тим, щоб зруйнувати нашу єдність, дискредитувати нашого лідера, а найголовніше – вбити нашу віру в себе. Проявилося ще одне прокляття українського "отаманства" – зрада. Заради булави багато хто забув про українські національні інтереси.
Сьогодні кандидати в Президенти Янукович, Тимошенко, Литвин змагаються в тому, хто більше пообіцяє Кремлю взамін за підтримку на виборах. Інші – свідомо розривають державницький, патріотичний табір. Годі сподіватись, що раптом вони схаменуться і зупиняться. Своє слово повинні сказати ми – українські громадяни.
Коли українські "гетьманчуки" не можуть об’єднатись – об’єднаємось ми.
Коли Путін і Мєдвєдєв говорять "будь-хто, тільки не Ющенко", ми відповімо – "тільки Ющенко!"
Коли вони хочуть вбити нашу віру – ми повіримо. Повіримо в себе, в Україну, в нашу перемогу.
І тоді, без сумніву, 17 січня ми переможемо!
Переможе Ющенко – переможе Україна!
